на думку автора

думка, гадка, мисль и (реже) мисля (-лі), дума, дум (-му), погадка, (фамил.) погаданка, (помысл) помисл, умисел (-слу), ум.-ласк. думонька, гадонька, мислонька, думочка. [А думка край світа на хмарі гуля (Шевч.). Напрямки філософської думки (Основа 1915). Що хатка, то й инша гадка (Номис). Між ученими людьми пронеслася тоді гадка (Куліш). Мислі до суду не позивають (Номис). Серця не давлять понурії думи (Грінч.). В моїх чуттях, у помислах і мові (Франко). Стали умисли козацьку голову розбивати (Ант.- Драг.). І думу в мене, думу, як на морі шуму (М. Вовч.). Виорала дівчинонька мислоньками поле (Чуб. V). Усе їй той козаченько з мислоньків не сходить (Л. Укр.). Голос як сурмонька, але-ж чортова думонька (Номис). Думки-гадоньки не мають (Шевч.)]. -ль благодарная, высокая, низкая, благородная - вдячна, висока, низька (ниця), шляхетна думка (дума). [Творець високих дум (Самійл.) Гніздо думок високих (Франко)]. -ль светлая, остроумная блестящая - світла (ясна), бистра (дотепна), блискуча думка. -ль грустная, печальная, тяжёлая - смутна, сумна, важка думка. -ль предвзятая, задняя, преступная - упередня, потаєнна, злочинна думка. Делать что с предвзятою -лью - робити що з упередньою думкою (з упередженням). Говорить с задней -лью - говорити (казати) з потаєнною думкою (знарошна), (намекать, перен.) говорити (казати) на здогад буряків, щоб дали капусти. Иметь заднюю -ль на кого - закидати на кого, мати на кого потаєнну думку. -ль мрачная, чёрная - понура, чорна дум(к)а. -ль пылкая (горячая) - палка думка (гадка). [В- останнє згадати палкії гадки (Л. Укр.)]. -ль сокровенная, заветная - таємна, заповітна дум(к)а. Руководящая, главная -ль сочинения - провідна, головна думка (ідея) твору. Без -лей - без думок, бездумно. [Бездумно дивлячись (Л. Укр., Крим.)]. В -лях - на думці, у думці; срв. Мысленно. [Мовив собі на думці (Кониськ.). Виправдував він себе в думці (Васильч.)]. Иметь в -лях - мати на думці, покладати в думках, в голові класти, в голову собі класти. [Не мав на думці (Коцюб.). І в голову собі не клала (Сторож.)]. И в -лях не было, и в -лях не имел - і думки (гадки) не було, і на думці не було, і думки не мав, і думкою не вів, і в голові (в головах) не покладав про що, за що. [За вдачу її він тоді й не думав і гадки не мав (Н.-Лев.). Він і в голові собі по покладав (Н.-Лев.). Ти собі і в головах не покладай! (Квітка). Полягали спати, навіть думкою не ведучи про ніж (Франко)]. Мне это не по -ли (не по нраву) - це мені не до мислі (не до мислоньки, не до вподоби). [Як-же її любити, коли не до мислі? (Метл.). І не до любови, і не до розмови, і не до мислоньки моєї (Чуб. V)]. По -ли автора - на думку (на гадку) авторову, як гадає автор. При одной -ли об этом - на саму думку (згадку) про це. Материне серце обіллялося жалем на саму думку, що дитина мерзла-б (Коцюб.)]. С такими -лями - у таких думках, з такими думками. Вертится -ль - роїться (крутиться) думка (гадка). Взвешивать в -лях - розважати в думках (в мислях). Высказывать -ль (мнение) - висловлювати думку (гадку). Не допускать и -ли - і в думці не мати, і в голові не покладати, і в головах не покладати, і думки не припускати. Навести на -ль кого - на думку навернути кого. Наводить на -ль (намекать) - давати на розум, казати на здогад. Обратить все свои -ли на что - звернути (обернути) усі свої думки на що. Одна -ль опережает (обгоняет) другую - дум(к)а дум(к)у поганяє (пошибає, пошиває), (поэт.) за думою дума роєм вилітає (Шевч.). Обуревают меня -ли - беруть мене гадки (думки), облягають гадки (думки) голову, обсідають мене думи (думки), (поэт.) мислоньки заносять (Метл.). Осенила -ль - зринула (в голові) (осияла) думка, (фамил.) стрельнула, (шибнула) думка. [Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови (Грінч.)]. Ошрешиться от -ли - зректися думки, покинути думку. Потерять -ль - спустити з думки. Избавиться от -ли - позбутися думки. Притти на -ль - спасти (впасти, прийти) на думку, навернутися на думку. [На думку мені спало (Звин.). Досі мені й на думку ні разу не впало про заміжжя (Кониськ.)]. Приходить к -ли (к заключению) - приходити до думки (до висновку). Постичь -ль чью - збагнути думку чию. Подать, дать -ль - подати думку, на розум послати кому (Квітка). Вот так дельная -ль! - от так розумна (путяща) думка! Пугать (разгонять) -ли - полохати думки. [Немов яке страхіття полохає думки (Вороний)]. Меня пугает -ль, мне страшно при -ли - мене лякає думка, мені страшно (лячно) на саму думку. Собираться с -ми - збирати (докупи) думки, змірковуватися, (перен.) розуму збирати. [Хочуть говорити, не зміркуються (М. Вовч.)]. У него явилась -ль - з'явилася в його думка (Грінч.). От -лей ум за разум заходит - за думками, за гадками аж голова туманіє (Грінч.). Можно потерять рассудок (сойти с ума) от одной -ли - можна втратити розум (збожеволіти) з однієї гадки (на саму гадку). Я относительно этого одних с вами -лей - я про це (книжн. що-до цього) таких самих думок, як і (що й) ви, у мене однакові з вами думки про це (що-до цього). Я сказал это без всякой дурной -ли - я це сказав без усякої лихої думки (без усякого лихого наміру). Образ -лей - напрям думок, спосіб думання (мислення) (Франко). Хорошей -лью не грешно воспользоваться - з доброї думки не гріх і скористуватися. Книга эта богата -лями - ця книжка багата на думки. Эта -ль запала мне на сердце - ця думка припала мені до мислі (до душі, до серця). Одна -ль об этой опасности ужасает меня - сама гадка про цю небезпеку жахає мене. Узнавать образ -лей - вивідувати напрям думок, (перен.) ума вивідувати. Он хорошо выражает (свои) -ли - він добре висловлює (вимовляє) свої думки, у його хист до вислову думок (висловляти думки). Пьяного речи - трезвого -ли - що в п'яного на язиці, те в тверезого на умі. -лям тесно, словам просторно - мало слів, багато змісту; думок багато, аж слів не стає.

* * *

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА - виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. герменевтика) - як її відгалуження, з другого боку - Г.ф. є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку Г. ф. розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 - 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" - це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування Г.ф. відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрмахером іДильтеєм, містили ідею визначення смислу будьякого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Г.ф. Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеггера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора - т. зв. "герменевтичне коло" - узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракщя між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будьякого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці Г. оловний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Г.ф. трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація - не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упердженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації.

привести и привесть

1) приводити, привести, припроваджувати, припровадити, (во множ.) поприводити, поприпроваджувати кого куди, до кого, до чого. [Приводить він до того дерева вовків (Рудч.). Узяв її старий жовнір за білую руку, припровадив Каньовському на велику муку (Гр.)]. -ведите его ко мне - приведіть його до мене. Если откажется, силою -ведите его сюда - якщо відмовиться, то силою припровадьте його сюди;

2) доводити, довести, призводити, призвести, приводити, привести до чого, справляти, справити, спроваджувати, спровадити, (являться причиной, содействовать) спричинюватися, спричинитися до чого. [Який добрий у Київі був ґрунт для громадських організацій і як він справляв їх до національного питання, бачимо з того, що… (Єфр.)]. -водить (-вести) дело к концу, к окончанию - доводити (довести) справу до кінця, до краю. Всё это -водит к тому, что… - все це доводить (при(з)водить, спричинюється) до того, що… [Безупинна праця важка та хатнє лихо за останні роки призвели до того, що давня та слабість знов повернула (Єфр.). Замість щоб зробити велику користь, «Крашанка» вчинила тільки шкоду, привівши до того, що люди почали перебирати старі кривди (Грінч.)]. Одинаковые причины всегда -водят к одинаковым следствиям - однакові причини призводять завжди до однакових і наслідків (Єфр.)]. -водить к недоразумениям, к нежелательным последствиям - доводити (довести), призводити (призвести) до непорозуміннів, до небажаних наслідків. [Коцюбинський давав такі иноді вказівки, які доводили потім до явних непорозуміннів (Єфр.)]. -вести к моральному падению, к погибели, к тюрьме - призвести до морального занепаду, довести до погибели, завести в погибель, до тюрми. [Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели у погибель (Квітка). Всі ті в його житті події, що завели його в кінці до тюрми (Васильч.)]. -вести к мысли, к предположению кого - навернути кого на думку, на гадку. Это -вело меня к твердому убеждению - це довело мене до твердого переконання. -водить (-вести) своё намерение, замысел в исполнение - доводити (довести) до діла, справдити свій намір, задум. [Чи був-же у нас такий случай, щоб ми свій задум до діла довести зуміли потай Риму (Куліш)]. -вести в исполнение приговор, решение суда - виконати присуд, вирок суду. [Тепер я сам обстоюю за тим, щоб виконати присуд той негайно (Грінч.). Руфін заздалегідь приймає вирок і просить виконать його скоріше (Л. Укр.)]. Куда -ведёт нас эта тропинка? - куди виведе нас ця стежка?;

3) (ссылаться на что-л.) наводити, навести (во множ. понаводити), подавати, подати, приточувати, приточити що. -водить примеры, факты, доводы, доказательства, причины, соображения и т. п. - наводити приклади, факти, доводи, докази, причини, мірковання. [Наведу хоч один приклад (Грінч.)]. -водить текст, отрывок, цитату из какого-л. автора, источника - наводити, подавати текст, уривок, цитату з якого автора, джерела. [Але нехай далі говорять сами автори, - подаю їх статті повним перекладом (Грінч.)]. -веду здесь его слова - наведу (подам) тут його слова. Журнальная статья, которую -водим ниже - стаття з часопису, котру подаємо (наводимо) далі;

4) -водить кого-л. в чувство, в сознание, в память - приводити, привести до пам'яти, до притомности кого, тверезити, отверезити, очутити, опам'ятати кого. [Це очутило трохи Корнія; він підвівся і махнув рукою (Грінч.). Скількись шклянок холодної води, висипаної йому на голову привели його до притомности (Крим.)]. -вести в восторг, в восхищение кого - кинути в захват, захопити кого. -вести кого в уныние - засмутити кого, завдати суму кому. -вести о отчаяние - в розпач (в)кинути кого, до розпачу довести кого. -вести кого в (крайнее) удивление в изумление - (великим дивом, надзвичайно) здивувати кого. -водить, - вести в ужас кого - сповняти, сповнити жахом кого, завдавати, завдати (и наганяти, нагнати) жаху, страху кому, жахати, вжахнути кого. -водить в негодование - обурювати (обурити) кого. -водить в ярость - лютити, розлютити кого, роздратовувати, роздратувати кого. -вести кого в тупик, в затруднение, в замешательство - загнати кого на слизьке, на лід посадити. -вести в краску кого - засоромити кого, завдати сорому, стиду кому. -вести к послушанию - до послуху кого довести. -вести в порядок что-л. - упорядкувати що, лад (порядок) дати чому, зробити лад в чому; срв. Порядок. -вести в беспорядок что-л. - до безладу довести, призвести що, (дела, счета, мысли) заплутати (справи, рахунки, думки). -вести в хорошее состояние - довести до пуття, навести на пуття. -вести в разорение кого - до руїни довести кого. -водить в движение что-л. - давати (дати) рух чому, пускати (пустити) в рух що, двигати (двигнути) що, дати розгін чому. [(Розум) страшну машину сю спорудив і вміє двигати важким знаряддям (Куліш)]. -водить, -вести кого к присяге - брати (взяти) з кого присягу, відбирати (відібрати) від кого присягу;

5) доводити, довести, дати. Не -веди Господи - не доведи Господи (Боже). Не -вёл Бог увидеться с ним - не дав Бог з ним побачитися. -ведёт ли меня Бог побывать в тех местах? - чи дасть мені Бог побувати в тих місцях?

6) приводити, привести. Корова -вела телёночка - корова телятко привела;

7) арифм. - зводити, звести до чого. -вести дроби к одному знаменателю - звести дроби до одного знаменника. Приведённый -

1) приведений, припроваджений;

2) доведений, при(з)ведений;

3) наведений, поданий. -ные выше слова - наведені попереду слова;

4) арифм. - зведений.

* * *

несов.; сов. - привест`и

1) приво́дити, привести́ и поприво́дити

2) (данные, примеры, чужие слова) наво́дити, навести́; ( представлять) подава́ти, пода́ти

3) (в движение, в равновесие) надава́ти, нада́ти (чого), приво́дити, привести́ (в що, до чого)

4) ( к чему - служить причиной) спричиня́ти и спричи́нювати, спричини́ти (що), спричиня́тися, спричи́нюватися, спричини́тися (до чого, чому), приво́дити, привести́ (до чого); ( вести к отрицательным результатам) призво́дити, призвести́ (до чого); ( вызывать) виклика́ти, ви́кликати (що)

5) ( во что - доводить) дово́дити, довести́ (до чого); ( повергать) укида́ти, уки́нути (в що); ( причинять) завдава́ти, завда́ти (чого, що)

6) мат. зво́дити, звести́; не приведи́

АРЕОПАГІТИКИ - релігійно-філософські твори, що вперше стали відомі у 533 р. під час релігійного диспуту між православними і монофізитами в Константинополі. Авторство їх приписують Діонісію Ареопагіту (І ст. н. е.). Протягом століть А. мали значний вплив на філософсько-богословську думку Візантії і Заходу. У XV - XVI ст. Валла та Еразм Роттердамський довели їхню неавтентичність. Фразеологія й стилістика А., побутові реалії, що згадуються в контексті символічних тлумачень, сліди прямого використання неоплатонічних текстів Прокла, які були з'ясовані в кін. XIX ст. Кохом і Штигльмайром, дають змогу датувати твори V - VI ст. Деякі дані вказують на їхнє сирійське походження. Проте спроби ідентифікувати автора з конкретною особою поки що успіхів не мали. А. розвивають містичне вчення про Бога та його пізнання, про небесну й церковну ієрархію, апелюють до алегорії і є вищим щаблем християнського неоплатонізму.

Карлейль, Томас (1795, Еклфехан, Шотландія - 1881) - англ. філософ, письменник, історик. Світогляд К. сформувався під впливом Фіхте, Шеллінга, Гете та нім. романтиків. Створив філософську картину світу, у межах якої світ немов "одягнений" у своєрідний символічно-емблемний серпанок, який приховує трансцендентну реальність природи та суспільства. Філософія, на думку К., має розкрити у символах-емблемах (як у видимих формах світосприйняття) присутність пантеїстичного духа. Для філософського світогляду К. характерний космізм, потяг з'єднати мікрокосм з велетенським Всесвітом та вічністю, котрі тотожні духу. Релігійно-філософський символізм К. поширювався на суспільство та культуру. Це дало йому можливість у філософії історії обґрунтувати "культ героїв" (видатних постатей історичного процесу), які розглядалися ним як носії божественного плану. Найвідоміший твір, написаний К. у жанрі історичного портрета - це "Французька революція" (1837), являє собою не стільки систематичний виклад історії Французької революції, скільки співбесіду з читачем про тих, хто творив історію. Поєднання історично точного викладу з високою експресією художнього зображення історичної драми, протест проти деспотизму у будь-якій формі та глибока людяність прославили автора ще за життя. Світогляду К. властива глибока релігійність (за словами Стивена, релігія К. - це "шотландський кальвінізм мінус догма"), різко критичне ставлення до метафізики (через властиве їй "невимовне безпліддя"), скептицизму й зневір'я, а також побожно-шанобливе ставлення до праці. "Трудитися й не хнюпитися" - назва збірки, опублікованої вперше в Німеччині наприк. XIX ст., до якої увійшли уривки із різних творів К. і яка втілює наскрізну для його моральних і суспільно-політичних поглядів орієнтацію, або "етику життя". Філософський та етичний потенціал праць К. вплинув на формування як в Англії, так і назагал в Європі цілої генерації інтелектуалів і громадських діячів, відданих справі поєднання релігійно-моралістичного та практично-діяльного ставлення до життя.

[br]

Осн. тв.: "Sartor Resartus" (1831); "Французька революція" (1837); "Герої, пошанування героїв і героїчне в історії" (1840); "Чартизм" (1846); "Минуле і теперішнє" (1848); "Історія Фридриха II" (1854 - 1864). ΚΑΡΜΑ (санкр. - діяння, справа, дія) - одне з центральних понять майже усіх релігійно-філософських систем Індії. У ведичну епоху воно позначало обов'язок ритуального принесення жертви, яка мала підтримувати світовий порядок, спонукати до нового циклу розвитку космічних енергій, що знаменувало оновлення буття на космічному, соціальному й персональному рівнях. Втім, уже в епоху Упанішад (VI ст. до н. е.) у зв'язку з виникненням концепції "переселення душ" поняття К. охоплює сукупно всі дії (не лише ритуальні), що приводять до тих чи тих наслідків. У широкому розумінні, К. - це результат людських добрих і поганих діянь та вчинків, які, за невблаганним законом причин та наслідків, викликають справедливу відплату як передумову наступного існування В. се, що робить людина, творить її К., хорошу чи погану залежно від якості людських діянь. К. - це вплив звершених особистістю вчинків на характер дійсного і майбутнього її існування; у цьому розумінні К. подібна до понять долі, фатуму. Але в ній, на відміну від цих сліпих сил, суттєвого значення набуває моральнісна активність особистості, вільне обрання нею певної життєвої позиції. Відтак К. можна розуміти ще й як духовну працю з метою морального вдосконалення людини. В кінцевому підсумку К. не лише визначає образи існування індивіда, такі як стать, соціальний статус, термін життя тощо, а і його можливості в справі подолання людської недосконалості й звільнення від тягаря безконечних перероджень. Кармінний закон постає космічною справедливістю, відповідно до вимог якої автоматично вершиться суд, і людина через її моральні провини і помилки виявляється приреченою на страждання або, за правильне у моральному сенсі життя, винагороджується радістю й благополуччям.

Монтень, Мішель-Ейкем де (1533, замок Монтень, в Перигорі - 1592) - франц. філософ, письменник. Навчався у Бордо і Тулузі. Служив членом місцевого парламенту та мером Бордо упродовж багатьох років. У міжконфесійних та міжцерковних стосунках виступав за улагодження суперечностей між католиками і протестантами. Найхарактернішою рисою філософських роздумів М. є скептицизм. Ідеї скептицизму не були викладені М. у систематизованій формі, а знайшли відбиття у численних есе, нотатках, записах у щоденнику. Зібрані воєдино, вони утворили видатний зразок філософсько-гуманістичної літератури, що пізніше здобув синтезовану назву "Досліди". Твори М. засвідчують прихильність автора до самоспостереження, споглядання мінливості психологічної натури людини; людині не личить зазіхати на роль керманича природи, позаяк, часом, навіть особистий внутрішній світ скидається на некеровану самостійну істоту. Універсалістське знання на зразок схоластичного чи аристотелізму, викладання якого панувало в ун-тах, на думку М., позбавлене особистісного сенсу, хоч і залишається для людини нормативним. Призначення людського буття - у самовдосконаленні, усвідомленні власної ролі як частки природи. М. цікавить не абстрактне знання про суще, а осягнення власного природного начала, його недоліків та переваг, безнастанної мінливості та зумовленості повсякденним досвідом. Наскрізне для філософського світобачення М. питання-девіз "Що я знаю?", застосоване до релігії, мало наслідком відповідь про неспроможність людини пізнати Бога і разом з тим - про її відкритість до сприйняття Божої милості й благодаті. Отож, через скептицизм уможливлювався шлях до віри.

[br]

Осн. тв.: "Подорожні записи" (1580 - 1581); "Нотатки". У 3 т. (1588).

Острозький Клірик (?-?) - укр. письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя О.К. майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що О.К. - це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. О.К. є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький, зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом З. а філософськими поглядами О.К. був православним християнським неоплатоніком, у творах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гуманістичними ідеями. Так, виходячи з концепції християнського неоплатонізму, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини можливе тільки через самопізнання і містичне осяяння. Звідси заперечення "зовнішньої" - античної і схоластичної вченості, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять О.К. не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесансно-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті завдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сковорода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку О.К., повинна використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та культурний розквіт свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Исторія о листрикийском, то єсть, о разбойническомь Ферарскомь або Флоренскомь синоде в коротці правдиве списаная"; "Отпись на листЇ в БозЇ велебного отца Ипатія, володимерского і берестейского єпископа до ясне освецоного княжати Костентина Острозского, воеводьі Киевского - о залецанью и прехваленью восточнои церкви з заходньїм костелом ун^и або згодьі в року 1598 писаньїй".

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ і СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ - терміни, вперше запропоновані Бергсоном і запроваджені Поппером для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики; воно протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, за якими розвиток сучасної цивілізації, започаткований, на його думку, "грецьк. революцією" V - IV ст. до н. е., доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) щодо закритих (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер в післямові до рос. видання книги "Відкрите суспільство і його вороги" (1992), зазнав краху, виникли умови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства. До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі: 1. Зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї; 2. Мир у всьому світі; 3. Боротьба з бідністю; 4. Боротьба з демографічним вибухом; 5. Навчання ненасильству. Концепція відкритого і закритого суспільст-. ва, виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі загалом, відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а навіть незапитаним внаслідок як труднощів операціоналізації її вузлових, досить абстрактних і есеїстично викладених понять, так і певної заідеологізованості позицій автора.

Франко, Іван Якович (1856, с. Нагуєвичі Львівської обл. - 1916) - укр. письменник, філософ, громадський діяч С. еред філософських інтересів Ф. вирізняються історіософія, філософія культури і філософська антропологія, естетика, етика, соціальна філософія. Політичну діяльність починав як радикал-соціаліст, поділяв і пропагував соціально-економічне вчення марксизму, водночас заперечуючи революційне насильство ("диктатуру пролетаріату") і віддаючи перевагу еволюційним шляхам утвердження соціалістичного ладу. Філософські погляди Ф. зазнали політичного впливу парадигми європейського позитивізму. Проте завдяки універсальній ерудиції і на підставі великої кількості власних економічних, історичних, етнологічних, культурологічних, фольклористичних та літературознавчих досліджень Ф. виробляє нові підходи до розуміння історичного процесу як суперечливої єдності прогресу і регресу, наголошує на релятивності історичного знання, відкидає утопічну віру у можливість однозначного передбачення перебігу історичного руху. Визначальною рушійною силою історії Ф. вважав культуру, котра являє собою "людське обличчя" історії. Культуроцентризм історіософії Ф. тісно пов'язаний з його філософсько-антропологічними ідеями: вирішальним критерієм у визначенні рівня цивілізації є, за Ф., емансипація "людської одиниці", її тіла і духу, потреб, бажань і вірувань; саме вона є "ядром всіх інших емансипацій" В. ільний розвиток людської особистості як втілення загальнолюдських цінностей та ідеалів Ф. розглядав у нерозривному зв'язку з повноцінним життям і розвитком нації. Конечною умовою здобуття Україною державної незалежності і політичної самостійності в колі інших цивілізованих націй Ф. вважав розв'язання завдання - "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм", здатний плідно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки і, в свою чергу, збагачувати їх своїми досягненнями. На противагу популярній в укр. суспільній думці тезі про самодостатність народних низів, передусім селянства як суб'єкта історичного процесу в Україні (Драгоманов, Грушевський), Ф. всебічно обґрунтував ідею цілісності укр. нації як громадянського суспільства, де мають право на повноцінне існування всі стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя І. сторично зумовлена відсутність вищих, імущих і впливових верств в Україні відштовхнула, на думку Ф., укр. народ від цивілізації і на сотні років зрекла його на національне приниження та неволю. Соціально-філософська доктрина Ф. у зрілий період його діяльності дедалі більше набувала ліберально-демократичного спрямування, хоч і не була позбавлена певних парадоксів. Адже високо цінуючи ліберально-демократичні завоювання розвинених європейських держав, навіть віддаючи перевагу половинчатій демократії Австро-Угорської конституційної монархії перед самодержавним деспотизмом Росії, Ф. розумів нездійсненність будь-яких ліберально-демократичних соціальних програм на теренах роз'єднаної України, де панувала лише "демократія для багатих", а народні маси, цебто весь укр. народ, був приречений на культурну відсталість і моральну деградацію. Тому численні наукові праці і публіцистичні виступи Ф. гостро таврують соціальну несправедливість існуючого ладу, трагічними нотами відлунюють у його художніх творах. Оригінального екзистенційного сенсу філософські ідеї Ф. набули в його художніх творах (передусім у філософських поемах "Похорон" і "Мойсей"), де соціально-філософські проблеми осмислюються в морально-етичному і глибоко особистісному плані, невіддільному від естетичного переживання тих чи тих життєвих колізій. Саме у цій площині розв'язуються проблеми взаємин народного поводиря і маси, вирішальної ролі духовності у перетворенні розпорошеної юрби на "люд героїв" - народ самодіяльних особистостей, об'єднаних спільними ідеалами, спроможний мужньо долати трагічні перипетії своєї історичної долі Е. стетичні погляди Ф. еволюціонували від спрощеного розуміння соціальної заангажованості мистецтва та позитивістської редукції художнього процесу ("науковий реалізм" як художній метод) до обґрунтування ідейності художнього твору як естетичного виразу творчої індивідуальності автора. Спираючись на праці естетиків і психологів позитивістської орієнтації - Вундта, Фехнера, Дессуара, Тенатаін., Ф. вперше впровадив в укр. естетику детально розроблену ним концепцію двох взаємопов'язаних рівнів психічної діяльності людини - свідомого й позасвідомого ("верхня" і "нижня" свідомості). Розглядаючи значення "нижньої" свідомості (де накопичуються здобутки тисячолітньої культурної праці людського роду та індивідуального досвіду людини, які з часом тонуть "в глибокій криниці нашої душі", але, виринаючи до "верхньої" свідомості, кермують поведінкою людей) як загальнокультурний феномен, Ф. тим самим накреслив перспективні підходи до філософсько-культурологічних та філософсько-антропологічних досліджень. Проте головну увагу Ф. привернула роль позасвідомого шару психічної діяльності у мистецькій, переважно поетичній, творчості, адже поети є копачами "захованих скарбів" "нижньої" свідомості, що за допомогою раціонально виваженої майстерності митця стають надбанням широкого загалу. Характерною рисою естетики Ф. є розгляд художнього процесу в культурному контексті. Естетичні погляди Ф. мали міцне опертя в багатогранних дослідженнях в галузі історії світової і укр. літератури (давньої і новочасної), фольклористики, історії і теорії культури, а естетичні принципи були дороговказом інтенсивної літературнокритичної діяльності письменника, слугували теоретичною основою у головній для Ф. сфері творчості - красному письменстві.

[br]

Осн. тв.: "Мислі о еволюції в історії людськості" (1881 - 1882); "ЛесяУкраїнка" (1898); "Із секретів поетичної творчості" (1898 - 1899); "Похорон" (1899); "На склоні віку" (1900); "Поза межами можливого" (1900); "Принципи і безпринципність" (1903); "Що таке поступ?" (1903); "Мойсей" (1905); "Одвертай лист до галицької української молодежі" (1905); "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906).